Майстер реставрував собор Києво-Печерської лаври

Та окрім захоплення була праця на заводах Києва, Старокостянтинова, у лісгоспзасі, райспоживспілці. Довелося займатися індивідуальною діяльністю – виготовляти меблі. Микола знайшов себе тоді, коли виготовив перший іконостас для храму.

 

Тепер таких, переважно у стилі українського бароко, є чимало. А крім них ще колони, кіоти, врата капітелії, рами до картин, дерев’яні скульптури. Зокрема, розп’яття, які можна побачити у Свято-Троїцькій церкві, монастирі, храмах Старокостянтинівського, Красилівського, Полонського та інших районів Хмельниччини й України.

 

У складі бригади різьбярів старокостянтинівець Микола Кравчук реставрував Успенський собор Києво-Печерської лаври.

— Подібні майстри – велика рідкість, а у Миколи Васильовича такі золоті руки, - показуючи на іконостаси з листям та лозами, каже настоятель Свято-Троїцького храму отець Степан.

Лише після виходу на пенсію різьбяр зумів сповна віддатися творчості. Про процес роботи розповідає так: спочатку у заготовці з дерева бачить майбутній образ, малює ескіз, а у процесі різьблення з’являються нові рішення і відкидається зайве. Одним невірним рухом можна зіпсувати цілу фігуру.

Каже – вчиться усе життя. Наприклад: доводиться глибше вивчити геометричні закони, бо без їх знання не виготовити правильного ескізу.

Майстер працює з різними породами дерев, але найбільше з липою, дубом, черешнею, горіхом.

Був період, пригадує Микола Кравчук, коли довелось виготовляти приклади до мисливських рушниць. Але в один час усвідомив - не може бути причетним до знарядь вбивств, навіть тварин, і відмовився від такої роботи.

— З роками я зрозумів, що людина відповідає і платить за усі свої діяння, — каже майстр.

Микола Кравчук зі Староконстянтинова оформляє храми протягом 20 років

У дитинстві Микола Кравчук дуже любив дивитися індійські фільми, які саме входили в моду наприкінці шістдесятих - на початку сімдесятих років. Та не цікавістю сюжету вони привертали увагу малого хлопця, а різними дерев’яними статуетками і мармуровими фігурками, що нерідко з’являлися в кадрі. Хотілося і самому таке зробити.
Вдень, поки батько трактором обробляв колгоспні поля, тихцем забирався у майстерню, котра дісталася в спадок від покійного діда Антона – неперевершеного сільського столяра – брав до рук стамеску, рубанок і намагався перетворити дерев’яний брусок чи кругляк на фігурки, подібні до тих, що бачив на кіноекрані в сільському клубі.
Хоча вони були дуже кострубатими і якимись неприродними, але тесав їх з великою насолодою. А ввечері з острахом чекав на повернення батька з роботи, бо знав, що добряче перепаде “на горіхи” за зіпсований інструмент, який той потім довго доводив до ладу. Не пускав малого Миколку в майстерню:
- Старайся, не старайся, все одно шматка хліба з того не будеш мати!
Та хлопець не переймався батьковою сваркою. Наступного дня розклепав один кінець цвяха і загострив напилком. Таким саморобним різцем із шматка вкраденої у школі крейди витесав щось подібне на тюльпан.
Хлопець і сам був переконаний, що нічого не вийде. Тому після закінчення школи разом з такими ж як і він неохочими до навчання однокласниками вступив на механізатора у Теофіпольське сільське профтехучилище. Під час служби в армії був авіамеханіком. Вирішив піти батьковою стежкою і пов’язати своє майбутнє життя з технікою. Та за збігом обставин опинився на київському заводі “Більшовик”. Там опанував професію фрезерувальника.
Згодом перебрався у Старокостянтинів. Спочатку працював на заводі ковальських виробів, потім на “Металісті”, сантехніком у райвузлі зв’язку, виготовляв двері, вікна та інші дерев’яні вироби для новоспоруджених сільських магазинів.
Саме в райспоживспілці набив, як кажуть, руку на виготовленні столярних виробів. Першим у Старокостянтинові почав робити меблі на індивідуальне замовлення.
- Часто люди хотіли, аби їхні меблі відрізнялися від інших чимось незвичним. Тому просили вирізьбити якийсь візерунок, – розповідає Микола Кравчук.
Як творча від природи натура, він не міг постійно виконувати одноманітну, хоча й високооплачувану роботу. Відтак вирішив зайнятися виготовленням з деревини іконостасів та обладнання церковного інтер’єру.
- По-перше, я людина віруюча і у виготовленні іконостасів вбачаю своє служіння Богу. Але ще є елемент творчості. Коли робиш дерев’яні вироби на індивідуальне замовлення, то їх бачить обмежене коло осіб. А в церкву приходить багато людей, і я радий, що від моєї роботи вони отримують моральне та естетичне задоволення, – каже мій п’ятдесятитрирічний співрозмовник.
- Але ж потрібно добре розумітися на церковній атрибутиці, знати, що який предмет означає, якої він має бути форми і розміру.
- Для мене це не проблема. Батьківська хата в селі Терешки Красилівського району, де народився і виріс, знаходилася недалеко від церкви. Хоча в часи комуністичного режиму дітей всіляко відсторонювали від релігії, я постійно знаходив можливість побувати в храмі. Насамперед, цікавився вирізьбленими з дерева старовинними виробами. Колись у цьому приміщенні знаходився католицький костел, споруджений у готичному стилі, а потім його передали православній церкві. Уже тепер розумію, що там були мої перші “університети” і “школи”, – продовжує Микола Васильович.
Більше двадцяти років він займається різьбленням церковних іконостасів та інших предметів культового призначення. Сам розробляє їх ескізи, і сам втілює у життя. Навіть не рахував, для скількох храмів нашої області виконував дерев’яні оздоблювальні роботи.
- Доклав рук до двох церков у місті Старокостянтинові, храмів у селах Ладиги, Красносілка Старокостянтинівського, Лагодинці, Росолівці, Мовчани Красилівського районів, оформляв новозбудований Свято-Воскресінський храм у Красилові, виготовив чимало церковних атрибутів для Свято-Успенського собору в Києві та багатьох православних церков нашої області, – веде перелік географії своєї діяльності пан Микола.
Іконостаси і обладнання церковного інтер’єру він виконує у техніці плаского різьблення – контурного, виїмчастого, тригранно-виїмчастого та плоского й об’ємного профілювання. Крім того, майстер використовує рельєфне, ажурне, кругле різьблення.
У майстра немає ідентичних робіт. В оформленні кожного іконостасу обов’язково використовує елементи архітектурної споруди. Що ж стосується стилю різьби, то переважає українське бароко. Це доволі прості орнаменти, які гарно сприймаються на вигляд, бо в них усі елементи пов’язані між собою. Інколи використовує єкатерининський стиль – один з напрямків російського прикладного мистецтва.
Нерідко буває, що виготовлення проектів оздоблення храмів пов’язує з історією церкви в окремо взятому населеному пункті. Скажімо, в Лагодинцях Красилівського району парафіяни захотіли відновити старовинну ікону Христа Спасителя, яка впродовж багатьох років зберігалася в церкві. На прохання майстра відшукали довідку кінця ХІХ – початку ХХ століття з повним описом оздоблення ікони та кіоту для неї. Висота образа була вказана в аршинах, а ширина - у вершках. Довелося в Інтернеті шукати відповідники для переведення в сучасну метричну систему.
Пройдуть роки, зміняться покоління, та незмінними залишаться іконостаси в багатьох православних храмах подільського краю, виготовлені народним умільцем зі Старокостянтинова, неперевершеним майстром декоративної різьби по дереву Миколою Кравчуком.

Взято з сайту ye.ua